До початку повномасштабного вторгнення Валентин Поліщук із Мізоча на Рівненщині працював ковалем, мав власну кузню. Чоловік опанував нове для себе ремесло у 2014-му році. У рідному селищі він орендував приміщення і займався улюбленою справою, паралельно працюючи на місцевому підприємстві. Так тривало до 24-го лютого 2022-го, а з перших днів він став на захист своїх рідних та своєї країни.
«Всі проснулись від вибухів, істерик, що війна вже тут, вже в Рівному. Паніка була якась відразу, бо не знаєш що робити і куди йти. Почали облаштовувати підвали, укриття. Ввечері зібрались у нас у селищній раді небайдужі хлопці і вирішували, що робити: чи пости, чи патрулювання. Дуже багато людей їхали з Києва на захід, на трасі затор був тому їх навігатор вів на Дубно через Мізоч. Дорога погана, але навігатор веде. Ми це трохи регулювали, показували дорогу, хтось зупинявся, хтось боявся, хтось втікав. Ми і з поліцією співпрацювали, перевіряли машини, щоб розуміти, хто і куди їде, хто проїжджає».
На другий день повномасштабного вторгнення Валентин разом із однодумцями подався у військкомат – формувати тероборону.
«Нас десь 42 людини поїхали у військкомат. Там переписали всі наші дані і на наступний день подзвонили, щоб всі, хто зі мною був, їхали з речами у військкомат. Я зібрав своїх трохи людей, ми поїхали, наші документи взяли, але сказали на наступний день приїхати. 26-го числа нас набирали у ВСП (Військова Служба Правопорядку, - авт.), от всіх моїх братів, кумів, хто служили, забрали туди. А я не служив, тож мене окремо. Так я потрапив у полк зв’язку в обласний центр. Там я залишився на посаді водія-електрика. Зі мною ще був сусід і хлопчина теж зі Здолбунівщини. Найбільший страх тоді був у тому, що ми йшли і ми не знали, що нас чекає. Вже зараз, коли люди кажуть, що війна стабілізувалась, я дуже не люблю коли таке говорять. Ми не розуміли тоді, куди ми йдемо, як діти нас проводжали, як дружини на це дивились. Зараз це все по-іншому виглядає. Тоді це було нерозуміння чи повернешся, де ти будеш, але йшли, бо знали заради чого йдемо. Мене вражали черги біля військкоматів. Стільки людей приходило. Це дійсно були патріоти, люди, яких треба цінувати. На початку взагалі ми не думали, що нам будуть платити, що будуть зарплати, доплати. За ці гроші ми також і машини ремонтували, розхідники купували, різне було. Однозначно, військові мають отримувати достойні гроші, щоб їх сім’ї зараз були забезпечені, але має бути і справедливість. За тих сто тисяч ніхто навіть заїкатись не повинен. На передку не йде мова про гроші».
Нашим журналістам Валентин розповів, що забезпечував зв’язком військових:
«Я не є учасником бойових дій, у гарячих точках я не був. Ми певний час були в частині, закривали вікна піском, вивозили техніку тощо. Потім почалися прильоти по частинах і нас почали розселяти. Бували в різних місцях, потім частина наших машин поїхала на Запорізький напрямок. Так вийшло, що моя машина не потрапила туди. Тоді ми поїхали на Полісся. Півтора місяці у лісі: бліндажі копали, забезпечували зв'язок для тероборони. Немає зв’язку – немає команди, немає злагодження. Там ми зробили все для життя: туалети, душі - тільки в лісі, на генераторах. Потім знову частину забрали на участь у безпосередніх бойових діях, а мене перекинули на Сарни. Ще місяць був там».
Вдома на Валентина чекали дружина, семирічний син і п’ятирічна донечка, а в лютому народилась ще одна донька, тож чоловік згодом повернувся до них.
«Потім вже втретє наших відправляли в гарячі точки. Це вже був лютий, в мене 9-го лютого 2023-го народилась донька. Командир сказав, що ти не поїдеш. Я кажу, що я не буду звільнятись, я народив дітей не для того, щоб звільнятись. А він все рівно мене туди не взяв. Кажу, якщо я туди не поїду, то й тут не буду сидіти. Я розумів, що не приношу тої користі, яку хотів би. Я пробув ще місяць. Вже й дружині тяжко було. Старшому сину 7 з половиною років, донці меншій 5 років і маленька ще є, зараз 9 місяців. То в садок, то в школу. Тому я написав рапорт і 31 березня мене вже звільнили».
Попри це Валентин підтримує зв'язок із побратимами, які зараз борються із окупантами в «гарячих» точках:
«Наших хлопців багато, хто був зі мною, їх попереводили у інші бригади. Я з ними підтримую зв'язок: ті в Бахмуті, ті в Куп’янську, є такі хлопці, які були зі мною, а їх вже немає. Їх перевели, пройшло 2-3 тижні і дзвонять «Колі немає», іншому ногу відірвало. Я зараз їжджу на могилу до того, з яким я жив, їв, жив в одному спальнику, в одному наметі. Так багато хлопців немає».
Усіх небайдужих Валентин закликає проявляти більше поваги та уваги військовим.
«Вони будуть відчувати, що комусь вони дійсно потрібні, вони не просто там так сидять. Я от сам коли йду і бачу військових, я не знаю їх, але стараюсь привітатись, бажаю здоров’я, це дрібниці, але це реально класно. Я пам’ятаю, мені теж так робили. У перші місяці ми виїжджали у місто, коли в нас було звільнення, я бачив ставлення людей до військових. Нас зустрічали на вулицях, нам дякували, обіймали. 8-10 місяців пройшло і це дуже змінилось, я це відчув, а як людям, які повертаються з окопів із контузіями, травмами… Є випадки, що через кількох військових у суспільства змінюється думка про всіх. Було, що люди, понапивались і лежали на порозі у готелі у військовій формі. Для мене це неприйнятно було і одна та людина дискредитувала всіх військовослужбовців. Це з розряду «роби сто разів добре, а один погано і пам’ятатимуть погане». Я потрапляв під таку критику. Я старався завжди бути чистим, охайним, а є люди, які ходять у формі розхристані, неохайні. Я розумію, можливо він там десь був, пережив страшні речі, я не можу критикувати, але люди не всі так подумають. Якби там не було, поважати військових потрібно більше».
Нині Валентин Поліщук продовжує займатись ковальством, зварюванням. Також працює на підприємстві. Захисник додає, що його повернення на війну – питання часу:
«Я сам пішов служити, побув рік, але я не ветеран, не УБД. Я пішов і як треба піду. Для мене війна не закінчилась, мені здається. Думаю, це питання часу, скільки я пробуду тут. Я вже й дружині казав, що я певно піду знову. Вона не в захваті від цього».
*Створено за фінансової підтримки Європейського союзу. Зміст є відповідальністю редакції «Рівне Медіа» та не обов'язково відображає позицію Європейського Союзу.
